Спершу Ліду покинула мати — просто поїхала і більше не повернулася, залишивши доньку на виховання бабусі у глухій сільській хаті. Так дівчинка і росла, твердо переконана, що їй ніхто не потрібен. Потім її залишали чоловіки — так само, як колись мати: несподівано, підло, несправедливо. Так, що кожного разу хотілося кричати: «Мій милий, що я тобі зробила?» А вона нічого не зробила. Просто була запрограмована на самотність, тугу, невдале життя. Її, мов Кая у «Сніжній королеві», заклякли, заморозили серце. І Ліда не сумнівалася, що його вже не розморозити. Ба більше — вона і не хотіла, бо жити з крижаною грудкою замість серця навіть зручно: ні мук совісті, ні страждань. І любові теж немає — щоб потім не розчаровуватися. Одне Ліда не врахувала — без любові жити неможливо. І вона обов’язково приходить, навіть якщо ти безнадійно їй протистоїш.