— Хотіла б я відвідати Хелфорд-Хелл, — сказала вона, — і бажано з кимось із місцевих. — Ніхто з нас туди не піде — там привид! — рішуче відповів хлопчик, нервово злегка піднявши плечі. — А тут всі вірять у привидів? — недовірливо спитала дівчина. — У замку більше ніхто не живе, там нікому не хочеться мешкати, — різко сказав хлопчик і швидко зник у кущах можжевельника. — Тут усі якісь божевільні, — прошепотіла Лінда і рушила далі. На горизонті вже з’явилися вежі замку, коли з боку скелі з’явився старий, зігнутий під тягарем прожитих років. На ввічливий привіт дівчини він відповів майже непомітним кивком лисої голови. — Чи не могли б ви мені допомогти? — звернулася до нього Лінда. Старий зупинився, кинувши на неї колючий погляд. «Неприємний тип», — подумала дівчина, але, змусивши себе посміхнутися, сказала вголос: — Мене цікавить замок. — Він порожній, там небезпечно, — майже беззвучно відповів старий. — Виїжджайте звідси негайно!