Леді Едіт повільно повернулася до спальні й зачинила за собою двері. Її обличчя було блідим і перекошеним. Напруга нарешті спала, висмокавши з неї всі сили й енергію. Вона боялася смерті, але ненависть до Лори була сильнішою за будь-які страхи. Жінка лягла на розкидану постіль. Втома взяла гору, і їй почало закриватися вічко — її потягнуло до сну. За вікном гуркотів дощ, навколо стояв густий туман. У кімнаті панував блідо-сірий напівтемрява. «У мене вийшло! — радісно подумала леді Статенхейм. — У мене все-таки вийшло!» — Це не боляче, — колись сказав їй чоловік. — І все станеться швидко. Вона була готова. І саме в цей момент через стіну до спальні зайшла Дудочка й поглянула їй у обличчя. «Ні!» — хотіла закричати літня жінка, але вже нічого зробити не могла. Гостра біль пронизала її серце. Старенька почала ловити повітря ртом, захрипла й нарешті замовкла. Усе цей час над нею стояла Дудочка й пильно дивилася їй у очі…