Історію цього тексту сам автор виклав так: «Зима 1939–40 років стала останньою для моєї російської прози… Серед написаного в ці прощальні паризькі місяці був роман, який я не встиг завершити перед від’їздом і до якого вже не повертався. За винятком двох глав і кількох нотаток цю незакінчену роботу я знищив. Перша глава, під назвою «Ultima Thule», з’явилася у друку в 1942 році… Друга глава, «Solus Rex», вийшла раніше… Можливо, якби я закінчив цю книгу, читачам не довелося б гадати: чи шахрай Фальтер? Чи справжній він провидець? Або ж медіум, через якого померла дружина оповідача намагається донести розмитий образ фрази, яку вона знала або не знала її чоловік. Як би там не було, одне ясно: створюючи уявну країну (зайняття, яке спочатку було для нього лише способом відволіктися від горя, але з часом переросло у самодостатню художню манію), вдовець настільки занурився у Тулу, що вона почала поступово набувати самостійного існування. У першій главі Сінеусов згадав, що переїжджає з Рів’єри до Парижа, у свою колишню квартиру; насправді ж він переселяється у похмурий палац на далекому північному острові. Мистецтво дозволяє йому воскресити покійну дружину у вигляді королеви Белінди — жалюгідне досягнення, яке не приносить йому тріумфу над смертю навіть у світі вільної вигадки. У третій главі їй знову судилося загинути від бомби, призначеної її чоловікові, на Егельському мосту, буквально за кілька хвилин після повернення з Рів’єри. Ось, мабуть, і все, що вдалося побачити у пилюці та смітті моїх давніх фантазій… Істинний читач без сумніву впізнає спотворені відголоски мого останнього російського роману у книзі «Під знаком незаконнороджених» (1947) і особливо у «Блідій вогні» (1962). Мене ці відлуння трохи дратують, але найбільше я шкодую про його незавершеність, бо він, здається, мав суттєво відрізнятися від усіх інших моїх російських творів за якістю колірної палітри, стилевим діапазоном, чимось невизначеним у його потужному підводному русі…»