Він був гостинним, мов магнат. Щедрість у нього доходила до справжньої пристрасті. Стоило йому оселитися в селі, і одразу ж він починав запрошувати до себе багатьох гостей. Багатьом це могло здатися безумством: людина щойно вибилася з багаторічної нужди, їй доводиться важкою працею годувати всю родину — матір, брата, сестру й батька, а грошей навіть на завтра немає. А він весь свій дім, від підлоги до стелі, наповнює гостями, годує їх, розважає й лікує! Купив дачу в українській глушині, ще не бачив її, ще не знає, яка вона, — а вже зве туди різних людей із Москви, Петербурга, Нижнього… Коли цей щасливий із руських великих талантів, що своїм безсмертним веселощам заразив не лише сучасників, а й мільйони майбутніх поколінь, заплакав від гнітючої туги, викликаної «проклятою російською реальністю», — він і тут виявив свою могутню владу над людьми. Навіть молодий Максим Горький, у ті роки зовсім не схильний до сліз, піддався цій силі. Незабаром після появи в друку чеховської оповіді «В овразі» Горький повідомив Чехову із Полтавщини: «Читав я мужикам "В овразі". Якби ви бачили, як це вийшло! Хохли заплакали, і я разом із ними…» Але його ставлення до природи зовсім не обмежувалося пасивним спогляданням її «багатств» і «роскоші». Йому було мало просто милуватися пейзажем, він і в нього вносив свою непохитну волю до творення й перетворення життя. Він ніколи не міг допустити, щоб земля навколо залишалася безплідною, і з такою пристрастю трудився над озелененням — дивлячись на нього, важко не згадати тих палких лісівників і садівників, яких він зобразив у своїх книгах. Створюючи в «Дядьові Вані» образ фанатика древонасаджень Астрова, Чехов фактично писав автопортрет. Цей образ лісівника-романтика, поетично закоханого у дерева, був для Чехова надзвичайно дорогим, і протягом кількох років він звертався до нього тричі… Захоплюючись цим дивовижним ставленням Чехова до людей, я все ж хочу підкреслити й показати яскравіше не його ніжність і лагідність, які й без того очевидні, а його невичерпну життєву силу, що проявляється у всіх його діях. У літературі він працював наче фабрика. Людям допомагав так невтомно й активно, ніби був не людиною, а цілою установою. Навіть гостей приймав у себе у такій кількості, ніби в нього не дім, а готель. А його творчий внесок у життя — ці школи, садки, бібліотеки, будівлі, якими він присвячував увесь свій випадковий вільний час — так само беззаперечно свідчить про його надлишок творчих сил. Коли я кажу, що ще в ранні роки він жадібними очима вбирав стільки вражень і образів, ніби мав тисячу очей, — це не риторика, а цілком об’єктивна істина… В Росії був строгий і прискіпливий критик, який із впертою ворожістю ставився до геніального творчості Чехова і багато років ігнорував його, вважаючи поганим письменником. Навіть тепер, через півстоліття, боляче читати його злі й зухвалі відгуки про твори великого майстра. «Рухля», «дріб’язок», «ерундишка», «жувана мочалка», «канифоль із оцтом», «вагома маячня» — так він звичайно засуджував майже кожну нову п’єсу Чехова. П’єса «Іванов» ще не друкувалася, а він уже називав її «Болвановим», «поганенькою п’єсечкою». Навіть чудова «Степь», — єдина після Гоголя лірична ода безкраїм просторам Росії, — для нього була «пустячком», а про ранні шедеври Чехова, такі як «Злоумисник», «Ніч перед судом», «Швидка допомога», «Мистецтво», що нині увійшли до світової літературної скарбниці, він говорив із тим самим зневажливим тоном, називаючи їх «поганими й пошлими» оповіданнями… Про «Трагедіку поневоле»: «поганенька п’єсочка», «стара й плоска жартівка». Про «Пропозицію»: «пресловута-глупа п’єса…» До нас дійшло близько чотирьох з половиною тисяч його листів до родичів, друзів і знайомих. І характерно, що в жодному з них він не називає своє творчество — творчістю. Йому наче соромно вживати таке величне слово щодо своєї літературної роботи. Коли одна письменниця назвала його майстром, він швидко віджартувався: «Чому ви назвали мене "гордим" майстром? Горді лише індюки»… Його слава стала для нього несподіванкою. Ще зовсім недавно він губився в масі третьорозрядних письменак малой преси, у всіх Попудогло, Билибіних, Лазарєвих, «Емілія Пупова», Кичеєвих та інших літературних пигмеях. Але в Петербурзі вже з’явилися перші одиниці, а згодом цілі фаланги знавців і цінителів, які почали все голосніше захоплюватися його даром. І коли він нарешті приїхав до Петербурга, їхній захват був таким, що навіть він, як зізнавався згодом, «місяць кружляв у голові від похвали». «На днях повернувся з Петербурга. Купався там у славі й нюхав фіміамів», — писав він. «У Петербурзі я тепер наймодніший письменник», — повідомляв він у листі родичу з провінції. Ці хвилини слави обіцяли йому міцне майбутнє і, перш за все, повне звільнення від злиднів, що з дитинства пригнічували його. Ще з студентських років він змушений був утримувати сестру, брата, матір і батька, і тепер нарешті міг вперше вдихнути спокій після цілого десятиліття примусової роботи. Зазвичай автори різних розвідок про Чехова повторювали одне й те саме: їм важко зрозуміти, чому в 1890 році він раптом вирішив піти цим ризикованим і виснажливим шляхом. «Я досі, — стверджує Єжов, — не розумію поїздки Чехова на Сахалін. За сюжетом? Може, так. Не знаю». «Причини, що спонукали Чехова здійснити цю надзвичайно важку подорож, — пише Сергій Балухатий, — досі залишаються недостатньо з’ясованими». Але варто лише згадати ту палку невдоволеність собою, що охопила його тоді з особливою силою, — і все стає зрозумілим. Саме тому, що це було так важко, виснажливо й небезпечно, що віддаляло його від комфортної кар’єри успішного й модного письменника, він і взявся