Заправка була як заправка пари бензоколонок, обшарпаний магазинчик із тьмяно палаючим вікном. Толик заглушив мотор і вийшов, щулячись від холоду. Дощ, здавалося, лив з подвійною силою, пробиваючись крізь тонку куртку. У магазині, окрім заспаного хлопця-продавця, нікого не було. Толик розплатився за бензин і вже збирався йти, як раптом помітив дивного типу, що стояв біля вікна. Високий, худорлявий, у довгому чорному плащі, він більше був схожий на кіношного лиходія, ніж на випадкового мандрівника. Чоловік обернувся, і Толік здригнувся. Обличчя незнайомця було ніби висічене з каменю — різкі риси, глибоко посаджені очі, що горіли нездоровим блиском. — Не раджу їхати цією дорогою вночі,— хрипко сказав незнайомець, не відриваючи від Толіка тяжкого погляду. — Тут нечисто.