Ну і нарешті, останній твір збірки, жанр якого точно визначити важко — чи це художня публіцистика, чи то публіцистична проза. Коротше кажучи, есе. Втім, його автор Едуард Геворкян, один із найвідоміших фантастів «четвертої хвилі», увінчаний у цій якості багатьма преміями та літературними нагородами, автор знаменитої повісті «Правила гри без правил» та відомого роману «Пори негідників», будучи професійним журналістом, в останні роки вже не раз доводив, що він великий фахівець із випікання цілком придатних до вживання страв і в жанрі публіцистики (тим, хто не в курсі, нагадаю два його попередні опуси в цьому жанрі — «Книги Мертвих» та «Бійці теракотової гвардії»). З приводу останнього його твору з витіюваною, але цілком конкретною назвою, мені писати досить складно: автор і сам під час оповіді більш ніж жорстко і вміло препарує власні задуми і вивертає душу перед читачем навиворіт. Причому, що характерно, говорить він багато в чому про ті ж речі, що і я протягом майже всієї збірки,— тільки, зрозуміло, у Геворкяна на всю свою власну думку, яка багато в чому не збігається з моєю. (Ну й що? Не вистачало ще, щоб усі думали, як я!) Тому зупинюся лише на одному моменті — а саме на реакції упорядника збірки, коли він прочитав у рукописі згаданого вигадника лихі наскоки в його, упорядника, адресу. Так, нормальна була реакція, скажу я вам. Слава Богу, з почуттям гумору у укладача все гаразд. Хіба що сформулював буркотливо подумки «наша відповідь Чемберлену»: мовляв, теж мені письменник вишукався — замість того, щоб романи й повісті кропати, дедалі більше в жанрі критико-публіцистики експериментує. І навіть премії за це здобуває. Краще б за роман засів, який ось уже три роки ніяк закінчити не може.