«Підлеглий перед начальством має вигляд лютої дурні й придуркуватий, щоб своїм розумом не засмучувати вельможу». «Боярам у думі говорити не по написаному, аби кожна дурість не була видна». «У Москві й у містах носити сукні, угорські кафтанчики, верхні — довжиною до підвязки, а нижні — коротші за верхні, — ось таке саме». «Торгівля цукром — справа з давніх часів злодійська, тому й платню їм слід давати мізерну. А ще й одного разу на рік повісити, щоб іншим неповадно було!» (З незгасних указів царя-батюшки, імператора всієї Русі, государя Петра I Великого). Можливо, і брехня це зловмисників у мережі — що не писав государ ці укази. Але саме народ російський досі тримається цих заповідей — і не той, що казенну муку кулями у сховки таємно тягне; і не той, що кумів і сватів на державній службі намагається пристроїти; і не той, що за керівною посаду сміє залізти під юрби бухгалтерій і реклами — ні, не той. Але теж російський, і дуже терплячий. І водночас веселий: настільки, що сам собі вигадує офісні терки й величає себе планктоном, і щедро запрошує всіх на славний п’ятничний корпоратив.