Доля мені випала не з легких. Скажу одразу. Життя у мене не дуже гарне. Я не вписуюсь у загальноприйняті рамки моралі, яким дотримується більшість, і не прагну цього,— я живу за межею. Мотоклуб «Сини Тамплієрів», ізгої суспільства,— ось де я знайшла своє місце. Життя, яке вели вони, дало мені все, чого я хотіла, і все, чого потребувала. Але найголовніше, вони дали мені те, чого мені не вистачало більше десяти років, сім'ю. Місце, якому можна належати. Клубна дівка – такий мій титул. Існували й інші слова для позначення того, ким я була, але я віддала перевагу менш принизливій версії. Звичайно, я хотіла б стати «старенькою». Це моя мрія. Але, як дівчина, що втекла у світ фантазій, коли життя стало надто напруженим, я знала різницю між мріями та реальністю. Я змирилася з тим фактом, що завжди належатиму цьому клубу. Це не означало, що я не хотіла, щоб один конкретний чоловік заявив на мене права. Сісти на заднє сидіння байка і поїхати в захід сонця з людиною, яка підкорила моє серце першого дня, коли я його побачила,— з Хансеном. Мрія, що він, нарешті, побачить мене і зробить своєю, існувала виключно у світі фантазій Мейсі. До сих пір. Поки якимось чином мій світ фантазій і світ реальності не зіткнулися, і він не подивився на мене так, як я мріяла цілий рік. Я ж мешкала не в казці. Хансен не був героєм, у традиційному його розумінні, а я зовсім не була схожа на героїню. Я боялася, що минуле керуватиме моїм майбутнім. Що моє життя за гранню перетвориться із заплутаної на повну катастрофу.