Мені випала непроста доля. Одразу скажу — моє життя не можна назвати зразковим. Я не вписуюся у загальноприйняті рамки моралі, якими керується більшість, і не прагну цього — живу на межі. Мотоклуб «Сини Тамплієрів», вигнанці суспільства — саме тут я знайшла своє місце. Життя, яке вони вели, дало мені все, чого я прагнула, і все, в чому потребувала. Але найголовніше — вони подарували мені те, чого мені не вистачало понад десять років — сім’ю. Місце, де можна належати. Мій титул — клубна дівчина. Існували й інші слова для опису того, ким я є, але я обрала менш принизливу назву. Звісно, я мріяла стати «старушкою». Це було моєю мрією. Але, як дівчина, що втекла у світ фантазій, коли життя ставало занадто напруженим, я розуміла різницю між мріями й реальністю. Я змирилася з тим, що назавжди залишуся належати цьому клубу. Це не означало, що я не прагнула, щоб один конкретний чоловік заявив на мене свої права. Сісти на байк і поїхати у захід з тим, хто у перший день, коли я його побачила, підкорив моє серце — з Хансеном. Мрія, що він нарешті побачить мене і зробить своєю, існувала лише у світі моїх фантазій. І досі. Поки якимось чином мій світ мрій і реальність не зіткнулися, і він не поглянув на мене так, як я мріяла цілий рік. Зазвичай казки мають красивий і щасливий фінал, коли герой і героїня нарешті усвідомлюють свої почуття. А я ж жила не у казці. Хансен не був героєм у класичному розумінні, а я зовсім не схожа на героїню. Я боялася, що минуле керуватиме моїм майбутнім. Що моє життя за межами стане не просто заплутаним, а цілковитою катастрофою.