Твори Юза Алешковського довгий час, аж до середини 90-х, видавали невеликими накладами лише за кордоном. Це й драматично, й смішно — так само, як і сама його проза, — адже вона (так само, як твори Зощенка й Венедикта Єрофєєва) швидше для «внутрішнього вжитку». Там, де російська людина буде сміятися або ледве не плакати, американський чи європейський читач лише знову зауважить свою нездатність зрозуміти «цей загадковий народ». Герої Алешковського — робітники, мудреці й стихійні філософи, що постійно перебувають у стані локальної війни з абсурдом «совєцького» життя і завжди виходять із неї переможцями. Їхні дивакуваті історії, приправлені раблезіанською іронією автора, — це частини єдиного монологу — сповіді; це мова вулиці й зони, комунальних кухонь і совєцьких канцелярій, мова й голос, за словами Бродського, «російської свідомості, криміналізованої національним досвідом… що знущається з самого себе і, отже, не до кінця знищена».