Ми живемо у цьому світі: віримо у кохання до гроба… у те, що люди змінюються, а час лікує. Тверджуємо, що шукаємо «того, з ким назавжди… довго і щасливо», а насправді просто потребуємо ще одного приводу для жалю. Говоримо собі й іншим: «Я змінився». А така, як я, усміхнеться: «Ви просто поміняли маску». Ні, я не кращий за інших. Я роблю ті ж самі помилки, що й мільйони людей до мене. Наприклад, не прислухаюся до чужих порад… «Якщо я не буду сильною — мене зломлять, поставлять на коліна», — сказала я. «Якщо ти не зумієш прогнутися — тебе зламають», — відповіли мені. Життя вчило мене вдавати з себе сильну. Смерть навчила залишатися собою, не відкриваючись іншим. Адже світу зовсім не потрібно знати, що відбувається під маскою з білого фарфору. Під маскою ляльки, з застиглою байдужістю і намальованою усмішкою.