Ми живемо в цьому світі: віримо в любов до труни... у те, що люди змінюються, а час лікує. Говоримо, що шукаємо «того, з ким назавжди… довго і щасливо», а насправді потребуємо просто ще однієї нагоди для жалю. Ми говоримо собі та іншим: «Я змінився». А така, як я посміхнеться: «Ви просто змінили маску». Ні, я не кращий за інших. Я роблю ті ж помилки, що й мільярди людей до мене. Наприклад, не слухаю чужих порад… «Якщо я не буду сильною — мене зігнутий, поставлять на коліна», — сказала я.«Якщо ти не зумієш прогнутися — тебе зламають», — відповіли мені. Життя вчило мене вдавати. Смерть навчила залишатися собою, не відкриваючись іншим. Адже решті світу зовсім нема до чого знати, що діється під маскою з білого фарфору. Під маскою ляльки, із застиглою байдужістю та намальованою посмішкою