Ганс Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 року в місті Оденсе на острові Фюн у Данії у сім’ї взуттєвця та прачки. У 1819 році, після смерті батька, юнак, мріючи стати артистом, вирушив до Копенгагена, де намагався знайти себе у ролі співака, актора чи танцюриста. У період з 1819 по 1822 роки, працюючи у театрі, він отримав кілька приватних уроків з датської, німецької та латинської мов. Через три роки безуспішних спроб стати драматургом, Андерсен вирішив писати п’єси. Після прочитання його драми «Сонце ельфів» дирекція Королівського театру, відзначивши яскраві ознаки таланту молодого автора, звернулася до короля з проханням про стипендію для навчання в гімназії. Стипендію отримано, а його наставником став член театральної ради радник Йонас Коллін, який активно допомагав у подальшій долі юнака. У 1822–1826 роках Андерсен навчався у гімназії в Слагельсі, а згодом — в Ельсінорі. Тут, під впливом важких стосунків з директором школи, який зневажливо ставився до нього, він написав вірш «Умираюча дитина», який згодом був опублікований разом з іншими його поезіями у літературно-художньому журналі і приніс автору популярність. Наполегливі прохання Андерсена Колліну забрати його з школи призвели до того, що у 1827 році йому було організовано приватне навчання у Копенгагені. У 1828 році Андерсен вступив до Копенгагенського університету, де здобув ступінь кандидата філософії. Навчання поєднував із письменницькою діяльністю, і вже у 1829 році побачила світ його перша романтична проза «Подорож пішки від Хольмен-каналу до східного мису острова Амагер». У тому ж році він написав водевіль «Любов на Николаєвій вежі», який був поставлений у Королівському театрі й здобув великий успіх. У 1831 році, зібравши невелику суму від гонорарів, Андерсен вирушив у першу свою подорож Німеччиною, де познайомився з письменниками Людвигом Тиком у Дрездені та Адальбертом фон Шаміссо у Берліні. Результатом поїздки стали есе «Тіньові картини» (1831) і збірка віршів «Фантазії та ескізи». За два наступні роки він видав ще чотири збірки поезій. У 1833 році він подарував королю Фредерику цикл віршів про Данію і отримав за це грошову допомогу, яку витратив на подорож Європою (1833–1834). У Парижі Андерсен познайомився з Генріхом Гейне, у Римі — із скульптором Берте́лем Торвальдсеном. Після Риму він побував у Флоренції, Неаполі та Венеції, де написав есе про Мікеланджело і Рафаеля. Також створив поему «Агнета і моряк» і казку-оповідь «Льодяниця». Більше дев’яти років Андерсен жив за межами Данії. Він відвідував багато країн — Італію, Іспанію, Францію, Швецію, Норвегію, Португалію, Англію, Шотландію, Болгарію, Грецію, Богемію, Моравію, Словенію, Бельгію, Австрію, Швейцарію, а також Америку, Туреччину, Марокко, Монако та Мальту, часто повертаючись до окремих країн. Враження від подорожей, знайомств і розмов із видатними поетами, письменниками та композиторами того часу надихали його на нові твори. Він спілкувався з Ференцом Лістом, Феліксом Мендельсоном-Бартольді, Чарльзом Діккенсом (з яким був дружній і навіть мешкав у нього під час англійської поїздки 1857 року), Віктором Гюго, Оноре де Бальзаком і Олександром Дюма. Саме ці зустрічі лягли в основу його творів «Базар поета» (1842), «По Швеції» (1851), «В Іспанії» (1863) і «Візит до Португалії» (1868). У 1835 році побачив світ його роман «Імпровізатор», що приніс йому широку європейську популярність. Згодом Андерсен написав романи «Лише скрипаль» (1837), «Дві баронеси» (1849), «Бути чи не бути» (1857), «Щасливчик Петя» (1870). Основний внесок у датську драматургію — романтична драма «Мулат» (1840), яка проголошує рівність усіх людей незалежно від раси. У комедіях «Дороже за перли та золото» (1849), «Оле-Лукойє» (1850), «Бузинна матуся» (1851) та інших він втілює народні ідеали добра і справедливості. Вершиною творчості Андерсена стали його казки. Вони оспівують материнську жертовність («Історія однієї матері»), героїчну любов («Русалочка»), силу мистецтва («Соловей»), важкий шлях пізнання («Колокол») і торжество щирих почуттів над холодним і злим розумом («Снігова королева»). Б багато з них автобиографічні: у «Гадкому каченяті» він описує свій шлях до слави. До найкращих казок Андерсена належать також «Стійкий олов’яний солдатик» (1838), «Дівчинка із сірниками» (1845), «Тінь» (1847), «Мати» (1848) та інші. З 1835 по 1872 рік він опублікував 24 збірки казок і оповідань. У період з 1845 по 1875 роки виходили його поетична поема «Агасфер», романи «Дві баронеси», «Бути чи не бути» та інші. У 1846 році він розпочав писати свою автобіографію «Казка мого життя», яку завершив у 1875 році, наприкінці життя. 4 серпня 1875 року Ганс Крістіан Андерсен помер у Копенгагені. День його похорону оголосили національним днем жалоби. З 1956 року Міжнародна рада з дитячої книги (IBBY) присуджує Золоту медаль Ганса Крістіана Андерсена — найвищу міжнародну нагороду у сучасній дитячій літературі. Цю медаль отримують письменники, а з 1966 року — і художники, за внесок у дитячу книгу. З 1967 року, за ініціативою та рішенням Міжнародної ради з дитячої книги, 2 квітня, у день народження Андерсена, відзначають Міжнародний день дитячої книги. У 2005 році, з нагоди 200-річчя письменника, цей рік було проголошено ЮНЕСКО роком Ганса Крістіана Андерсена.