Один із найвідоміших гумористів світової літератури, О. Генрі створив унікальну панораму американського життя на межі XIX–XX століть. У гротескних ситуаціях він передав контрасти й парадокси своєї епохи, яка відкрила простір для людей із діловою хваткою: їх то підносила випадкова удача до вершини успіху, то опускала до найнижчих щаблів життя. «Дядя Бешрод був не останньою шестернею у банку Веймутс. Шістдесят років він вірно служив цьому дому — як предмет побуту, слуга й товариш. За кольором він нагадував червонувату дерев’яну меблі банку — так само чорним був його обличчя; але його душа була, наче чистий аркуш банківських книг, не зіпсований ні чорнилом, ні часом. Це порівняння дуже подобалося б дядькові Бешроду, бо він вважав, що єдине справді гідне уваги заклад у світі — це банк Веймутс, де він займав посереднє місце між швейцаром і генерал-фельдмаршалом. Місце Веймутс, сонне й тіньове, розташувалося серед пагорбів на схилі південної долини. У Веймутсвіллі було три банки. Два з них — безнадійні, неправильно керовані підприємства, яким не вистачало участі й престижу Веймутса, щоб засвітитися. Третій — банк, яким керували Веймутси й дядя Бешрод. У старій садибі Веймутсів — будинку з червоного цеглу з білим портиком, перший праворуч, коли ви перетинаєте Едлер, увійшовши до міста — мешкав містер Роберт Веймутс (голова банку), його донька, вдова місіс Візей, яку всі називали «міс Летті», і її двоє дітей: Нен і Г’ю. Тут же, у котеджі, у саду, жив дядя Бешрод із тіткою Меліндою, своєю дружиною. Містер Вільям Веймутс (казначей банку) мешкав у сучасному гарному будинку на головній авеню…»