Встаньте, сини Борогравії, на захист Вітчизни-Матері! (Ще раз.) Злі та підступні сусіди, що лише й мріють захопити Борогравію, знову з’явилися біля її кордонів! Вони просто зобов’язані бути злими й підступними — адже ми — миролюбний і чесний народ, чи не так? Тому й постійні війни — цілком їхня вина, чи не так? Але є одна маленька, та все ж проблема. Сини Борогравії наче й закінчилися. Ті, що залишилися, — в більшості своїй без рук. Або без ніг. Або без ще якихось важливих для захисту Вітчизни речей. Тут не те що воювати — навіть на полях працювати не можна. Тож картопля вже майже закінчується. Насправді, вже закінчується кора з дерев. І тут самим останнім рекрутам починають приходити в голову питання. Наприклад, такі: так, ми — горда країна, але чим саме ми пишаємося? Ми, звісно, всі до одного готові померти за Вітчизну, але чому за нашою готовністю постійно слідкує спеціальний політичний корпус? І за що, власне, ми воюємо, якщо всі хороші люди цієї країни зібралися в цьому невеликому бараку рекрутів? Проте всі ці питання — лише до появи ворога. Війна — це війна. Там немає часу думати, там потрібно вбивати. Вбивати людей, проти яких ти нічого не маєш, і які теж нічого не вміють проти тебе, і робити це швидко, рішуче й без вагань. Інакше вони вб’ють тебе. І не забувай стежити за своїм офіцером! Адже якщо вороги найбільше на світі хочуть з тобою не зустрітися, то саме твій власний офіцер прагне, щоб ти загинув за Вітчизну-Матір.