Можу запевнити: коли я, разом із родиною та надією не бути покинутим Музою прози — із «кафки, зробленої буденністю» (як сказав Вагрич Бахчанян) — у неймовірну цивілізацію Нового Світу, я й не мріяв про зустріч із першою з трьох моїх Муз. Її прихід, завжди невидимий, але прекрасний, буквально кинув мене у Нову Англію за дисплей «Яблука», і з-під клавіш самі собою злетіли рядки у стилі підражання улюбленим поетам давнього Китаю. Наша провінція — тихий закуток, де можна схилитися до лягушки, і навіть звідти долинають послання старого Юз-Фу — їх часом знаходять у старій кошик із івових прутів. Не намагаючись розгадати таємницю виникнення то в моїй душі, то у голові поетичних образів, що вимагали негайного втілення у слова — одні або кілька строф, — я, змінюючи прозу й забувши про час, із радістю слідував покликам Музи й Мови; насолоджувався, як у юності, звучаннями, ритмами, простими, раніше дивовижними, але тепер сприйнятими інакше чудесами природи та радістю буття. Через кілька років — одних із найприємніших у житті, на жаль, швидкоплинних — з’явилися «Рядки гусиного пера, знайденого за кордоном», а Муза з попутними вітрами знову кудись полетіла, ніби й не прилітала, ніби й не перетворювала мене на Юз-Фу, на старого поета, бродягу-закоханого, закоханого по вуха у фрейліну І… Муза зникла з мого життя, але не з серця, яке не забуде, як вона ще до сходу за кордон дарувала мені у рощах Красної Пахри бормотання рядків і строф — на мою думку, єдиного в житті справжнього вірша. Ось його перші рядки: Під тінню трепетних осінніх жовтих крил, на березі божественного розлуки… Юз Алешковський