Історія християнського подвигу. Бій святого Георгія зі змієм: духовний план. — «Я вірю у Сина!» — диктатор говорив ці немислимі слова звичайним голосом. Вони пролунали й рознеслися ехо по порожньо-розкішних залах, залишаючи по собі дзвінку, напружену тишу між скошеними колонами сонця. Диоклетіан здогадувався про щось подібне, хоча й не міг знати напевне. Адже це було інакше — серед виразів ползучої злоби, роз’їдаючого до кісток страху, і всевладного, тупого амока — ніби сяюче обличчя Георгія. Такі зустрічалися у мандрівників, що побачили світ і стали, мов птахи й вітер, далекими від усього. Бувало й у старих воїнів, що не раз дивилися у блідий і гострий, мов полум’я, зір Медузи. І, звісно, такі були й обличчя ближніх — послідовників Розп’ятого, яких жеврів диктатор. Або, як вважалося більш вишукано, посилав їх у амфітеатр. Там одні, розгнівані сонцем і голодом, — звірі, що терзали їх… А інші, що сміялися з високих сходинок зношеного каменю — бачили. Диоклетіан сам знижувався до участі у кровавих іграх. Це сприяло його популярності серед народу. Мабуть, плебеї радо відчували, що й він, «божественний», у певному сенсі є частиною веселого римського натовпу. Мабуть, вони й не знали напевне…