У одному з оповідань Пантелеєва з’являється — ненадовго, всього на хвилину — атаман Хохряков. Цей хриплуватий п’яниця, бандит, проїжджає селом на чолі своєї розбійницької шайки. Помітивши в одній із хат симпатичну міську жінку, він звертається до неї з підлесною ввічливістю: — Вибачте, дуже прошу. Чи не могли б ви люб’язно дати мені ковш холодної води? Коли вона напуває його, він дякує так само галантно: — О, величезне дякую! Бандит, який у своїх манерах нагадує дамського угодника, — страшний і водночас комічний образ. В оповіданні він характеризується цим єдиним рядком. Більше він не промовляє ні слова. Але саме в цій фразі він весь — колишній ростовський приказчик. Тут вся його плюгавість: крихітний носик, пошленькі вуса, претензійний шутовський одяг. Стиль його мовлення — поєднання рідного російського слова «преогромний» із французьким «мерсі» — яскраво підкреслює вульгарність мещанського середовища, з якого виринув цей галантерейний розбійник. Так виразно звучить мова Пантелеєва. Людину, яка на хвилину з’явилася на сторінках, він промовляє кілька слів, і ми бачимо її цілком, від голови до ніг. Згадаємо мову молодого буденівця з оповідання Пантелеєва «Пакет» — таку експресивну, що й весь образ знову постає перед нами. Це справжня мова рядового бійця тієї доби, який вийшов із глибоких народних низин. Герої Пантелеєва викликають довіру, вони відчутні й видимі саме тому, що кожен говорить своїм голосом, своєю мовою. Мовні характеристики персонажів — у цьому Пантелеєв найсильніший. Куди б не звертався до його книг, всюди почуєш по-новому зрозумілу, свіжо відтворену мову у всьому її різноманітті інтонацій: мову колгоспника, міліціонера, лікаря, солдата, селянської дівчини, матроса, робітника. Пантелеєв не хизується своїм майстерством, користується ним скромно й стримано. Його так дорога тема, що жодна форма її подання ніколи не захоплює його сама по собі. Яка ж тема Пантелеєва? Мені здається, що вона найкраще виражається у такій повчальній притчі, яку колись, тридцять років тому, він розповів дітям…