Він був гостинним, як магнат. Його щедрість могла межи щирістю й навіть пристрастю. Щойно він оселявся в селі, одразу ж запрошував до себе багато гостей. Це могло здатися деяким безумством: людина щойно вибилася з багаторічної нужди, їй доводиться важкою працею утримувати всю родину — маму, брата, сестру й батька, — а грошей на завтра немає, а він заповнює весь будинок гостями, годує їх, розважає й лікує! Він орендував дачу на українському хуторі, ще не бачив її, не знав, яка вона, — а вже звозив туди різних людей із Москви, Петербурга, Нижнього… Коли цей щасливий із великих російських талантів, що своєю безсмертною веселістю заразив не лише сучасників, а й мільйони майбутніх поколінь, заплакав від гнівної туги, викликаної «проклятою російською дійсністю», — він і тут виявив свою могутню владу над людьми. Навіть молодий Максим Горький, який тоді майже не плакав, піддався цій силі. Незабаром після появи в друку чеховської оповіді «В овразі» Горький повідомив Чехову із Полтавщини: «Читав я мужикам "В овразі". Якби ви бачили, як це вийшло! Хохли заплакали, і я разом із ними…» Але його ставлення до природи зовсім не обмежувалося пасивним спогляданням її «багатств» і «роскоші». Йому було мало просто милуватися пейзажами, він і в них вносив свою непохитну волю до творення й перетворення життя. Ніколи не міг він допустити, щоб земля навколо залишалася безплідна, і з такою пристрастю працював над озелененням — дивлячись на нього, важко було не згадати тих палких лісівників і садівників, яких він зобразив у своїх книгах. Створюючи в «Дядьові Вані» образ фанатика древонасаджень Астрова, Чехов фактично писав автопортрет. Цей образ романтика-лісівника, поетично закоханого в дерева, був для Чехова надзвичайно дорогим, і протягом кількох років він звертався до нього тричі… Захоплюючись цим дивовижним ставленням Чехова до людей, я все ж хочу підкреслити й виділити, можливо, яскравіше не його ніжність і лагідність, які й без того очевидні, а його невичерпну життєву силу, що проявлялася у всіх його вчинках. У літературі він працював наче фабрика. Людям допомагав так невтомно й активно, ніби був не людиною, а установою. Навіть гостей приймав у такій кількості, ніби в нього не дім, а готель. А його творчий вплив на життя — ці школи, сади, бібліотеки, будівлі, якими він присвячував увесь свій випадковий вільний час, — так само беззаперечно свідчить про надмір його творчих сил. Коли я кажу, що ще в ранні роки він жадібними очима вбирав стільки вражень і образів, ніби мав тисячу очей, — це не риторика, а цілком об’єктивна істина… В Росії був строгий і прискіпливий критик, який із впертою ворожістю ставився до геніального творчості Чехова і багато років ігнорував його як поганого письменника. Навіть тепер, через півстоліття, боляче читати його злі й зухвалі відгуки про твори великого майстра. «Барахло», «дріб’язок», «ерунда», «жувана мочалка», «канифоль із оцтом», «вагома нісенітниця» — так він часто називав майже кожну нову роботу Чехова. П’єса «Іванов» ще не друкувалася, а він уже називав її «Болвановим», «поганенькою п’єсою». Навіть чудова «Степь», — єдина після Гоголя лірична ода безкрайнім просторам Росії, — у нього була «пустячком», а ранні шедеври Чехова, такі як «Злочинець», «Ніч перед судом», «Швидка допомога», «Мистецький твір», які нині увійшли до світової літературної скарбниці, він називав «поганими й пошлими» оповіданнями. Про «Трагедію випадкову»: «поганецька п’єса», «стара й плоска жартівка». Про «Пропозицію»: «пресловута дурна п’єса…» Ми маємо близько чотирьох з половиною тисяч його листів до родичів, друзів і знайомих, і характерно, що жодного разу він не називає своє творчество «творчістю». Йому наче соромно застосовувати до своєї літературної роботи таке пишне й величне слово. Коли одна письменниця назвала його майстром, він швидко віджартувався: «Чому ви назвали мене "гордим" майстром? Горді лише індюки»… Його слава стала для нього несподіванкою. Ще нещодавно він губився в натовпі третьорозрядних письменників малої преси — Попудогло, Билибіних, Лазарєвих, «Емілія Пупова», Кичеєвих та інших літературних пигмеїв. Та в Петербурзі вже з’явилися перші одиниці, а згодом ціла фаланга знавців і цінителів, які все голосніше захоплювалися його даром. І коли він нарешті приїхав до міста, їхній захват був такий, що навіть він, як зізнавався згодом, «півтора місяця ходив із головою, обгорнутою від хвалебних слів». «Нещодавно повернувся з Петербурга. Там я купався у славі й нюхав фіміамів», — писав він. «У Петербурзі я тепер наймодніший письменник», — повідомляв він у листі родичу з провінції. Ці хвилини слави обіцяли йому міцне майбутнє і, перш за все, повне звільнення від злиднів, що з дитинства гнітили його. Ще студентом йому доводилося утримувати сестру, брата, маму й батька, і тепер він міг вперше зітхнути з полегшенням після цілого десятиліття примусової праці… Зазвичай автори різних розвідок про Чехова повторювали одне й те саме: їм важко зрозуміти, чому у 1890 році він раптово вирішив піти цим важким і виснажливим шляхом. «Я досі не розумію, — стверджує Єжов, — навіщо Чехов поїхав на Сахалін. За сюжетом? Може, за натхненням? Не знаю». «Причини, що спонукали Чехова до цієї надзвичайно важкої поїздки, — пише Сергій Балухатий, — досі залишаються недостатньо з’ясованими». Але варто лише згадати ту палку невдоволеність собою, яка тоді особливо гостро охоплювала письменника, — невдоволення своїм мистецтвом, своїми успіхами, — і його вчинок стане цілком зрозумілим. Саме тому, що все це було так важко, виснажливо й небезпечно, саме тому, що воно віддаляло його від комфортної кар’єри