Альметьевськ: Академія наук соціальних технологій і місцевого самоврядування, Закамське відділення, 2008. — 14 с. Книга про аксіологію та основи європейської культури. Аксіологія — філософська наука про цінності людини і людства, один із наймолодших розділів філософії. Вона здобула самостійність лише наприкінці XIX століття. Звісно, про різні види цінностей — користь, добро, красу — ми вже читаємо у класиків античної філософії, але тоді ще не існувало узагальненого уявлення про цінність як таку та конкретних форм її прояву у філософії. Основне питання аксіології — «Що таке благо?» — вперше поставив ще Сократ. Він дав кілька відповідей на нього, зокрема — «жити за природою». Аристотель же вважав найвищим благом те, що має значення для людини як такої і відповідає її призначенню. Враховуючи, що розумність є специфічною рисою людини, яка відрізняє її від рослин і тварин, він стверджував, що найвищим благом для людини є розумна діяльність її душі, а все інше має сенс у контексті цього вищого блага. В аксіології та етиці вищим благом називається ідеал. Саме ідеалом визначається зміст добра і зла, прекрасного і безобразного, справедливого і несправедливого, істини і помилки. Ідеал — це найзагальніше уявлення про благо, про належне, образ досконалості, найвищий критерій ціннісної оцінки. Європейська культура починається з ідеалу єдності. Для давньогрецьких натурфілософів прекрасне — це всесвітня гармонія всесвіту. Геракліт бачив причину пороку і духовної смерті у відхиленні людей від космічного закону — логосу. Ідеалом єдності зумовлено зміст морального обов’язку й у християнській етиці: любити ближнього, як самого себе. Ідея єдності проголошується як найвища моральна ідея у всіх розвинених релігіях світу.