У книзі досліджуються практики виживання російських учених у умовах громадянського протистояння (1917–1920 роки). Територіальні межі дослідження охоплюють регіони Росії, більшу частину часу під владою антирадянських режимів, які ставали центрами масової міграції столичного населення. Автор аналізує щоденники, мемуари, особисту переписку вчених, документи вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ та періодичної преси. Це дозволяє зрозуміти, як люди науки реагували на виклики Громадянської війни. Показано, що, «знаходячись у провінції» (далеко від столичних і закордонних наукових і освітніх закладів, бібліотек, музеїв), вчені все ж прагнули професійного розвитку та сприяли просуванню науки. Значну увагу приділено співпраці біженців із столиць і їх провінційних колег у питаннях формування університетської та наукової інфраструктури, збереження культурної та природної спадщини, солідарним і індивідуальним способам подолання фізичних, матеріальних і психологічних загроз, а також політичній поведінці вчених у періоди частих змін влади.