Йдеться про трьох людей похилого віку, які живуть у Будинку для військових ветеранів. Вони – ветерани ще Першої світової. Рене живе тут уже 25 років, Фернан – 10 років, Густав – шість місяців. У Фернана уламок у голові, і він постійно непритомніє, у Рене — хвора нога, Густав майже нерухомий і нікуди не виходить. І в житті вони мало що бачили, наче й ніколи не були молодими. Але вони над собою, ні автор над ними не плачуть. Навпаки, сміх — стихія п'єси, ніжність, любов до людини. Вперше за багато років з'явилася комедія без чорноти, без жорстокості, без цинізму, де люди похилого віку вічно залишаються молодими не після смерті, а за життя, де безрозсудна їхня втеча з дійсності сприймається як єдине правильне рішення і підтверджується дивом статуї, що ожила. П'єса була номінована на премію Мольєра в п'яти номінаціях (2003), а англійський переклад, зроблений Томом Стоппардом, отримав премію Лоренса Олів'є в номінації «Краща комедія» (2006). Є. Вахтангова та «Сатириконе». Існує також російський переклад Гаяне Ісаакян-Арну під назвою «Тополь і вітер».