У молоді роки, коли ми вибиралися в тайгу, моя дружина Людмила дозволяла собі в лісі йти, куди їй тільки заманеться. А подружкам на роботі хвалилася: "Я в тайзі загубитися не боюся, знаю, чоловік мене завжди знайде". Знаходив. Правду сказати, знайти її великої праці не становило, адже вона в тайзі завжди при справі. То ягоду бере, то черемшу, то гриби — ніколи їй бігати далеко. Правда, бувало, що й піде подалі в пошуках місць багатшим, але не так вже й щоб не знайти. Але мені доводилося шукати, знаходити і виводити з тайги і таких, хто по-справжньому губився. Тут я різного надивився. І сльози, і голоси зірвані — намагалися докричатися, і одяг рваний — на дерева все лазять, щось там виглядати хочуть. І сваряться в пух і порох — винних шукають. І таких випадків було чимало. Але мав один особливий випадок — коли не я шукав, а мене шукали.