— Ми ж обоє розуміємо, що ви не повірите жодному моєму слову. Навіщо ці ігри? — обличчя поліцейського наполовину здалося з тіні, оголюючи скелясту посмішку хижака. — Чому ж? Давайте ризикнемо почати все спочатку,— з темряви його очі зловісно світилися, але я наважився розповісти свою історію лише раз. Більше мені не було чого боятися — Це місто… Ну, ви знаєте. Темрява поглинає його рік у рік. Ви самі є її частиною. Всі, хто живе тут, просякнуті цим брудом. Димом цигарок. Кров'ю, яку вже не стерти з рук. Ріс я так само. Моя мати була єдиним світлом у цій богохульні. Але батько в черговому запої накинувся на неї,— мій голос затремтів. Моя головна поразка,— Я намагався щось зробити. Намагався врятувати її, але отримав лише жахливий шрам на обличчі. Він став символом моєї слабкості. Тим, чого я вирішив позбутися назавжди. Як і від батька — Тому ви вирішили стати тим брудом, у якому потопало місто? — щиро спитав поліцейський. — О, ні. Це я у вас повинен спитати, пане поліцейський