Ця історія — справжня. Я прийшов у гості до мого друга Едді, який жив на Вашингтон-стріт, біля Барендо, біля цвинтаря: це було років шістдесят п'ять тому. Почувся страшний гуркіт. Ми вискочили надвір, кинулися до перехрестя. Автомобіль мчав зі швидкістю сімдесят миль на годину. Врізався в телефонний стовп і розлетівся навпіл. Усередині сиділи шестеро. У трьох смерть настала миттєво. Я нахилився до однієї з жінок, сподіваючись чимось допомогти: вона підвела голову і благаюче на мене подивилася. Їй відірвало щелепу, що лежала в неї на грудях: поглядом вона заклинала про порятунок, але повіки її зімкнулися, і я зрозумів, що вона померла. Так от: поки я стояв над жінкою, казна-звідки зібрався натовп. З одного боку вулиці розташовувався цвинтар, але чи не могли всі ці люди з'явитися звідти? Чи могли? Все інше виключалося: будівлі надвечір спорожніли, світло у вікнах не запалювалося. У шкільному дворі неподалік нікого не було. Звідки було з'явитися жодній людині, хіба що з котеджів, але до них було кілька кварталів. Однак збігся цілий натовп — чи не привиди це були? Цей натовп мені згадався через шість років. І я подумав: «Треба написати про це оповідання. Не знаю, як сюжет піде далі, але чому б не розпочати? І за дві години розповідь була написана.