«У наш час увійшло в звичай говорити, що ми живемо в практичному столітті, розуміючи під цим щось абсолютно прозове, навіть вороже будь-якої поезії. Відомий історик німецької літератури Гервінус стверджує, що для Німеччини поезія скінчилася з Шіллером і Гете, що їй не залишилося нічого більш висловити і для німецької нації настала епоха практичного действия1. Залишаючи осторонь виключно політичну думку, яка призвела Гервінуса до такого одностороннього заперечення ідеальних властивостей у житті німецького суспільства2, не можна не зізнатися, що взагалі освічені класи нашого часу дивляться на слово «поезія» не тільки з якоюсь недовірливістю, але навіть з нехтуванням, близьким до зневаги, як на порожню, забаву і балаканину…»