Експериментальний роман американського письменника Девіда Марксона (1927–2010), визнаний класикою постмодернізму. Це подорож у світ самотності, яку веде читача головна й єдина героїня безлюдного світу, наповненого культурною спадщиною людства. Переплітаючи на своїй полотнищі безліч ниток, витягнутих із біографій і творчості видатних художників — композиторів, філософів, письменників — вставляючи яскраві фрагменти античних міфів, протягуючи крізь них обірвані спогади героїні, накладаючи зауваження й асоціації, роман занурює у глибокий візерунок. У вузлах і перехрестях цього візерунка проступає образ розгубленої й самотньої людини, яка залишилася наодинці з світовою культурою — чи то з її втіхою, чи з нав’язливим прокляттям, чи з непотрібним багажем, чи з безглуздим у відсутності людства набором артефактів. Марксон у цій книзі досяг успіху на всіх справді важливих рівнях художнього переконання. Він втілив абстрактні ескізи доктрини Вітгенштейна у конкретному театрі людського самотності. І при цьому його роман значно краще за псевдбіографію передає те, що зробило Вітгенштейна трагічною фігурою й жертвою саме тієї сучасності, яку він сприяв відкривати. Ерудит Марксон створив неймовірно розумний роман із прозорим текстом, захоплюючим голосом і фіналом, що на очах викликає сльози. До того ж він, ніби випадково, створив потужне критичне розмірковування про зв’язок самотності з самим мовленням… Девід Фостер Уоллес