Річкова хвиля, приглушено зітхаючи, часом обережно торкалася гумового борту човна. Олег повільно, намагаючись не порушити ніжну тишу, опустив веселко у прозорі річкові струмені й з якоїсь причини поглянув на небо. Темний силует орлана монотонно малював бездонну синяву з білими хмарами, байдужо дивлячись на приречену землю. Вона десь там, за цим синім небосхилом. Неприминуче наближається, мов сокира палача до шиї жертви. Дивно. Він її не відчував. Навпаки, серед цієї тиші, не в слуху, а якимось іншим відчуттям, сприймав рух холодних річкових потоків, рух гілок дерев і травинок у лісі, мовчання древніх каменів — і в той же час відчував подих вічності.