— Помий руки і сідай за стіл, Витько, а то все охолоне, — кажу я чоловікові, поспіхом дістаючи келихи з кухонної шафи. — Потрібно розлучитися. Що він сказав?.. — У тебе інша? — шепочу я, з важкістю ворушачи язиком, який, здається, приклеївся до піднебіння, і раптом до мене доходить: — Віра?.. — Справа не у твоїй племінниці, а в тобі! Ти не цінуєш мене. Сприймаєш усе як належне. Замість того, щоб шукати винних, краще б навчився у Верочки! *** Чоловік пішов до моєї молоденької племінниці, звинувативши у всьому мене. На мою думку — повний абсурд, але здається, всі навколо з ним погоджуються...