Уяви, що ти лежиш на зеленому полі молодих паростків і розглядаєш хмари, що зібралися над лісом. Раптом до тебе приходить здатність побачити поле таким, яким воно є насправді, без прихованих таємниць — так, як його бачать відьми. Закриваєш очі й піднімаєшся в повітря, перевертаєшся і дивишся вниз. Ти бачиш себе зверху — безтурботно, розслаблено лежачу на траві. Спершу ти дивишся на поле, і в ту ж мить бачиш кожну травинку, кожен клаптик землі окремо. Під кожним каменем, біля кожного корінця кипить життя — не зовсім приємне тобі, від мікроскопічних створінь до мурашок, від багатоніжок до різноманітних жучків і павуків. Трохи глибше — змії, безліч личинок мух і інших комах. Це поле наповнене життям, наче мокра губка — водою. Ти ділиш цю площу з мільярдами інших істот, про яких зазвичай волієш не знати. Розглянувши поле уважніше, ти тепер дивишся на себе цим магічним зором і бачиш нескінченний потік життя всередині і на поверхні свого тіла. Від бактерій і мікробів до мікроскопічних паразитів. Вони живуть своїм життям, навіть не порадившись і не спитавши дозволу. Ти знаєш про це, але волієш не знати. Так само й люди, вражені багатством деталей нашого світу, який вони здатні побачити інакше — за допомогою магії, — вирішили все забути і не бачити. Адже відьми стали рідкістю, а магічне бачення — таємницею, не тому, що це щось незнане, а тому, що люди відмовилися пам’ятати… Каті Беяз