– Ти дуже гарна, — широка долоня лягла мені на зад. — Ми з тобою можемо… Влад зовсім не змінився! І навіть не впізнав мене, мерзотнику! Звісно, тепер я вже не та сіра миша п’ятдесят другого розміру, закохана по вуха у найкрасивішого хлопця університету… – Ми з тобою нічого не можемо! — вигукнула я з гнівом і з усіх сил штовхнула мерзавця у ріку. – Ти звільнена, стерво! — донеслося мені у спину. – У мене є начальник, йому й вирішувати, коли мене звільняти, — виплюнула я з не меншою злістю. – Приємно залишатися! ***Хто б міг подумати, що саме він — мій новий начальник… А ще й батько моєї семирічної доньки…