Ця вражаюча людина не забута, ні, — а все ж її епоха вже такою мірою відійшла в минуле і така чужа сучасності, що згадуємо ми Євгена Шварца (1896-1958) рідко, в його річниці, і ще рідше віддаємо собі звіт, наскільки багатьом у моральному відношенні йому зобов'язані — нехай хоч не прямо зобов'язані, а через посередників, через тих, хто пережив у своєму серці його лагідне і вагоме звернення до всіх, хто живе. У моторошні, непросвітні часи, в часи «краденого повітря», він знайшов можливість неголосно, але виразно, з дитячою посмішкою, неповторним гумором і дивовижною точністю говорити про найголовніше: про неминущі людські цінності, протиставив ідеології — любов і доброту. Не бійтеся! Жалійте один одного. Жальте — і ви будете щасливі! Слово честі, це правда, чиста правда, найчистіша правда, яка є на землі…» Це — кінцівка Дракона; в 1944 році сказано, коли гаслом дня було вбивство, війна, узаконене вбивство всякого німця: «кільки разів побачиш його, стільки й убий…» З тією самою напівдитячою усмішкою, в казці, в притчі, Шварц зважився засудити тиранію, всяку тиранію, — а справа була ще за Сталіна… У житті був боязкий, з боязкістю входив у літературу, благоговів перед російською класикою, а коли дописався до головного, свого, — смілив виявився неправдоподібно, до зухвалості. «Що значить у наші дні бути дуже сміливим? Звати чорним чорне, а біле звати білим…» Ці слова Фрідріха фон Логау (1604-1655), німецького поета часів Тридцятирічної війни, якнайкраще підходять до Шварца. Моторошна була війна, моторошний час, але в порівнянні з епохою ГУЛАГу її жорстокості здаються плюшевими…