У цьому томі «Homo sacer» Джорджо Агамбен робить амбітну спробу проаналізувати дві гілки походження: онтологію реальності та етику обов’язку, якими вони формувалися в історії західної думки. Перша піддавалась критиці Гайдеггера, друга — Шопенгауером і Ніцше; у своєму дослідженні Агамбен не лише опирається на них, а й прагне їх уточнити й доповнити. Він показує, що центральну роль у розвитку обох парадигм відіграє християнське богослужіння з його особливим розумінням дії та її значущості, а також поняття «обов’язку», яке прийшло у християнську богословську думку із стоїчної етики, розвиненої Цицероном. Завдяки таким передумовам онтологія й етика в кінцевому підсумку опиняються пов’язаними в єдиному колі, якому тепер відповідає особливий суб’єкт — буквально приречений на ефективне здійснення дій, яким він сам не належить. Як показує Агамбен, ця концепція та її наслідки активно впливають на сферу політики й до сьогодні.