Раптом чую шорох справа. Різко обертаюся й бачу її — Луізу, яка сидить на товстій гілці старого дуба. Виглядає, наче наляканий горобець — растріпана, з великими, повними страху очима. — Луїзо? Що ти тут робиш? — хрипло виривається з мене. Підходжу ближче, щурячись у сутінках, що густішають. Вона здригається, притискаючись до шорсткої кори, наче хоче злитися з деревом. — Я… я бачила вовка, — ледве чутно бормоче, стукаючи зубами. — Злазила на дерево. Не можу стримати нервовий сміх. — Ти впевнена, що це не була білка? Може, вже злізеш? Вовків тут і в помині немає. Але Луїза дивує. У її очах спалахує щось схоже на гнів. — Ти що, вважаєш мене ідіоткою?! — несподівано ричить вона, стиснувши кулаки. — Я знаю, що бачила! Це був величезний і моторошний вовк! Не смійтеся з мене! Від несподіванки відступаю, майже спіткнувшись об корінь. Це та сама тихоня Луїза? Та, що при мені не могла двох слів зв’язати? Вау.