Ця книга — справжня несподіванка. Проза? Без сумніву. Вона переконує з перших сторінок. І справа тут не лише в тому, що її авторка, Єлена Макарова, пише так, що відорватися від читання майже неможливо. Це, так би мовити, її фірмова особливість. А ще й у тому — і, можливо, це навіть важливіше — що вона так майстерно створює характери, що в їхній достовірності не виникає сумнівів. Те саме можна сказати й про обставини, у яких живуть і діють герої. Уже немолода жінка, яка мешкає у Сіднеї й давно емігрувала з Росії, отримує несподівану бандероль. У ній — якийсь літературний текст про неї саму. Авторка (їй уже нема в живих) — майже забута подруга її молодості. Дія відбувається наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, місце дії — СРСР напередодні перебудови. Колишня мешканка імперії, що зруйнувалася три десятиліття тому, дивиться у дзеркало, щось у ньому впізнає, з чимось не погоджується, щось іронічно коментує. У кожного героя — своя родзинка, деталі епохи — точні й ретельно пророблені, коментарі — точні й влучні, що підтверджують і доповнюють. Так, це проза. У першій частині. А друга — сувідний документ. Щирі листи, нотатки, записи, роздуми про сторінки російської — і не лише — історії реальної людини, вченого, «відсидента», який багато пережив, багато знав і багато про що думав. У першій частині він — один із персонажів оповідання, з яким могла б скластися роман, але його героїня так і не склала. У другій — публікація значної частини архіву видатного генетика Володимира Павловича Ефроімсона, який передав авторці цієї книги, що вам належить прочитати. Так «художня література» у Єлени Макарової поєднується з «нон-фікшн», утворюючи цілісність. Як вона натрапила на таку форму книги — таємниця, відома лише їй одній. Так само й таємниця, чому ми читаємо цей «плюсквамперфект» так, ніби він присвячений не вчорашнім, а цілком сучасним дням.