Та все ж як шкода було прощатися з Марселью! В останній раз ми посиділи у кафе на вулиці Канноб’єр, побачили, як уперед тебе підбігає бідняк із кошиком у руках і шепоче з таємничим і зляканим поглядом: «Боста» («Beaux fistaches») — чудові, підсмажені в солі фісташки, по сантім за штуку, а чорномазий бродяга своїми брудними пальцями відраховує по одній за фісташку, наче це рідкісний дорогоцінний камінь. Ще потрібно було піднятися на величезному ліфті на вершину гори і зайти до собору Notre Dame de la Garde. Там два вівтарі: один внизу, інший нагорі. Нижній зачинений залізною решіткою, верхній відкритий для огляду відвідувачів. І раптом мене глибоко і ніжно захоплює одне видовище…