В небо рвонулася яскравість — башта світла, під якою мала стояти дівчина. Насправді, вона мала стояти там, але світло було настільки сильним, що цілком розчинило її силует. Мить здавалася, ніби нічого нема, окрім сяйва. А потім воно набуло форми. І цією формою була Анакір. Вона підносилася, мов башта. Вона парила в повітрі. Її тіло було білою горою, а зміїний хвіст — полум’яною рікою у повен водоспад. Золота голова сягала зеніту — і там, у височині, плещувалися її зміїне волосся, схоже на блискавки та породжене грозою. Її нечуване обличчя було майже непомітним — так високо і далеко, що здавалося недосяжним, навіть коли вона нахилилася до здивованих глядачів. На її шиї лежало намисто з хмар, що сяяли сонцем, деякі з них відривалися й повільно пливли геть. Її очі світили яскравіше за дві сліпучі зірки. А вісім рук, простягнутих у тому ж жесті, що й дівчина, безтяжко парили в повітрі — лише зап’ястя й довгі пальці трохи рухалися. Зміїний хвіст, що струменів, гинався і розгинався. Вона була — жива. Вона дивилася на людей, і, не витримуючи її погляду, вони падали навзнак, а деякі — одразу знепритомніли.