...Правда, я — не людина. Обмежений силами, що багаторазово перевищують мої, я тягну своє існування у безчасовому ніде, де навіть порожнечі немає, а моя думка — не обмежена, вільна — приречена розсіюватися у цьому «німі», так і не зустрівши вдячної пружності, здатної повернути її мені. І тоді, на піку відчаю, у пароксизмі самотності — я придумав його: безглуздого, незграбного, що складається цілком із частинок, що заперечують щастя, — лише для того, щоб зголоднілі сенсори моєї душі змогли почути той відгомін, ту тінь, яка єдина здатна підтвердити факт нашого існування. Моя провина. Моя найбільша провина. Це був шулерський трюк, прости мене, Бусик…