Чи шкодує звір, що замерзає у снігу, про свою швидку смерть? Чи засмучується дерево, чиє стовбур ураган гне до землі, про кінець свого життя? Чи зітхають древні гори, з’їдені вітром, про колишню неприступну велич своїх схилів? Ні, про минуле сумує лише людина. Безжально до чужих страждань і радощів безкрає море. Воно не проллє сліз за зниклими в глибинах островами, не згадає зниклих у часі мешканців. Ні, минуле пам’ятає лише людина. Лише людина зберігає безглузду пам’ять про те, чого вже нема. Але доки люди пам’ятають про тебе, чи можна сказати, що твої справи, твоє життя, та й ти сам, зникли? Тому людина може жити вічно, якщо вона залишилася в сагах, що їх співають мудрі скальди біля вогнищ. Чи не варто це всіх багатств світу? Чи не варто всього, що є на світі, — вічного життя в серцях тих, хто прийшов після тебе? Але сага — не товар, що можна купити. Вони співають лише про тих, хто живе так, ніби вже знає, що ніколи не помре.