Евер, іноді ці листи — єдине, що допомагає мені прожити ще один тиждень. Навіть якщо ти пишеш про дрібниці, ні про що важливе, вони мають для мене значення. З Грэмпсом все гаразд, і мені подобається працювати на ранчо. Але… я самотній. Відчуваю себе ізольованим, ніби я ніхто, ніби для мене немає місця ніде. Ніби я просто тут, поки не станеться щось. Я навіть не знаю, чого хочу від свого життя. Але твої листи… завдяки їм я відчуваю зв’язок із кимось, з чимось. Коли ми вперше зустрілися, я закохався у тебе. Я думав, ти прекрасна. Такою неймовірною. Було важко думати про щось інше. Потім табір закінчився, і ми більше не бачилися, і тепер все, що залишилося від тебе — це ці листи. Чорт, я щойно сказав тобі, що закохався у тебе. Закохався. У минулому часі. Більше не знаю, що це таке. Любов по листуванню? Любов, як у книжках? Це дурня. Вибач. Я просто встановив для себе правило: ніколи не викидаю те, що пишу, і завжди надсилаю це, дуже сподіваючись, що тебе це не відлякає. Ти теж мені снилася. Те саме. Ми разом у темряві. Лише ми. І це було, як ти казала, наче спогад, що перетворився на сон, але це був спогад про те, чого ніколи не було, і у сні це здавалося так реальним, а навіть більше — я не знаю, більш ПРАВИЛЬНИМ, ніж усе, що я коли-небудь відчував у житті чи уві сні. Цікаво, що це означає — що нам снився один і той самий сон. Може, нічого, може, все. Може, ти розкажеш?