У далекі часи не було білих мишей і бультер'єрів, та й книг тоді ще не існувало. Лише поети й їхні пісні. Але людське життя коротке, а пам’ять ще коротша — і пісні з часом забувалися разом із тими, хто їх створював. Поету Аяєлю стало шкода своїх пісень, які помруть разом із ним, і він вирушив у дорогу — щоб знайти спосіб зробити чуже почуття видимим і передати свої пісні іншим людям. Марина Аромштам написала дивовижну казку про обмеженість творця і безсмертя його творінь, про дружбу й відповідальність, про те, наскільки страшенно небезпечна нудьга й як легко збитися з правильного шляху, навіть якщо твої цілі світлі й благородні. А художниця Віра Коротаєва створила ілюстрації до казки, і почуття стало видимим, а слова — живими: у червоних бузинових намистах, синій пере Серої Сойки та морських корів, що плавали в ті далекі часи неподалік берега й поїдали водорості.