Аня зробила те, про що давно мріяла — вийшла заміж. Випадково її чоловік опинився у Петербурзі, куди вона приїхала разом із друзями. Тобто вона їхала з подругою, подруга — із бойфрендом і колегою, яку супроводжував чоловік, але явно чужий їй чоловік, що суті справи не змінювало. Навіщо Аня взагалі погодилася на цю поїздку, вона сама не дуже розуміла. Серед знайомих Ані були ті, хто шалено любив Петербург, і ті, хто його поважав, але не особливо любив. Саме до таких вона себе й відносила. Можливо, на її думку, вплинула ще й студентська поїздка на вихідні з тодішнім коханим, який був із перших. Він мріяв показати Ані білі ночі, мости, фонтани, двори-колодязі та музеї. Він міг довго стояти біля кожної таблички на будинку, кожної кованої завитушки на фасаді. Аня вже в першу білу ніч, промерзнувши до кісток, почала страждати від циститу і думала лише про туалет. Часті позиви до сечовипускання зруйнували її любов, і одразу після повернення до Москви вона розлучилася з коханим, і, до речі, без жодного жалю. До речі, він так і не зрозумів, що трапилося — адже все було так прекрасно: дивовижне місто, пронизливий вітер із Неви і сама Неви… Аня запам’ятала Петербург за кафе, де був жахливий кава, але були туалети. І якщо з молодим чоловіком Аня згодом згадувала з певною теплотою, то Петербургу вона так і не змогла пробачити свій цистит…