– Тітко Еллен, — весело мовила Октавія, метко кинула чорними шкіряними рукавицями у важкого перського кота на підвіконні. — Я — бідна. — Ти так любиш перебільшувати, дорога Октавія, — ніжно зауважила тітка Еллен, опустивши газету. — Якщо у тебе зараз немає дрібниць на цукерки, пошукай мій гаманець у ящику письмового столу. Октавія Бопрі зняла капелюх і, обійнявши коліна руками, сіла на низеньку лавочку поруч із кріслом своєї тітки. Навіть у цьому незручному положенні її тонка фігура, одягнена у модний траурний костюм, не втратила своєї граціозності. Октавія безуспішно намагалася надати своєму юнацькому, живому обличчю та блискучим, радісним очам потрібної серйозності, якої вимагали обставини…