Я почула, як у кімнату хтось входить, і повернулася до дверей, біля яких побачила засмученого Павла. — Що тобі потрібно? — спитала я досить грубо. — Сьогодні — річниця нашого весілля. Вже три роки ми разом. Може, помиримось? — запитав у відповідь Павло, протягуючи мені маленького сірого плюшевого котика з приплюснутим личком і вушками, притиснутими до голови. — Це мій подарунок… — я простягла руки, взяла свого малюка і притулила його до себе, до цього маленького беззахисного створіння. — Ну, що? Помиримось? Наші батьки, мабуть, сьогодні прийдуть до нас на вечерю. — Вони, наші батьки, будуть розчаровані, якщо побачать, що ми досі посварені. — Значить, ти погоджуєшся на перемир’я? — Погоджуюся. Тільки маю до тебе одне питання. Можу я його тобі задати? — Спитуй. — Що за жінка вийшла вчора ввечері з твого кабінету в клубі?