Це — шлях мандрівника крізь безкраї дороги, болшаки та просіки Святої Русі; одного з тих, хто належав до тієї «во Христі блукаючої» Росії, яку ми так добре знали колись, давно-давно... — Росії, якої вже немає і, ймовірно, ніколи більше не буде. Це ті, хто йшов від преподобного Сергія до Сарова й Валаама, до Оптини й київських святинь; навідували Тихона й Митрофанія, були в Іркутську у святителя Іннокентія, доходили до Афону та Святої Землі. Вони — ті, хто, не маючи міцної твердині, шукали майбутнього. Їх манила далечінь і безтурботна легкість бездомного життя. Покинувши рідний дім, вони знаходили його у монастирських обителях. Вони віддавали перевагу духовним бесідам старців і схимників замість затишку сімейного затишку. Міцний уклад багатовікової побутовості вони протиставляли ритму монастирського богослужбового року з його святами та церковними спогадами. Тепер вони здаються нам набагато ближчими до Бідняка з Ассізі чи ще більше — до тих перших християн, про яких древній автор писав: «Християни мешкають у своїх батьківщинах, але як чужинці; у всьому беруть участь, як громадяни, але все терплять, як чужоземці; всяка чужина — для них рідна земля, і всяка батьківщина — чужина... Будучи у плоті, вони не живуть за плоттю; по землі блукають, але на небі — мешканці». — Кіпріан (Керн). Передмова до нового видання. У примітках наведено основні розбіжності з першого казанського видання 1881 року та афонської рукописи Пантелеймона № 50/4/395. Роботу з дослідження цих розбіжностей провів ієромонах Василь (Гролімунд).