Коли він нарешті помер, Шон, соромлячись, навіть не змогла його поховати. Вона не мала чим копати — замість потрібного інструменту були лише руки, довгий ніж у бедрі та малий ніж у сапозі. Та й взагалі, земля під тонким шаром снігу вже затверділа у незламний камінь. Шон була шістнадцятирічною у родині, і половину свого життя знала цю землю саме такою. Глибока зима тривала, і світ скував холод. Але, усвідомлюючи, що нічого не доб’ється, Шон все ж спробувала копати. Вибрала місце біля хижки, яку збудувала, щоб мати прихисток, розірвала тонкий наст, розчистила його руками і почала бити проморожену землю малим ножем. Однак земля була твердіша за її сталь, і лезо зламалося. Вона сумно дивилася на уламки, знаючи, що скаже Крег. І почала царапати бездушну землю нігтями, поки не зболіли руки, а сльози під маскою обличчя не перетворилися на льодові клубки. Не можна було залишити його непохороненим: він був її батьком, братом і коханим водночас. Він завжди був добрим до неї, а вона — постійно його підводила. І тепер навіть поховати його не змогла…