Він сидить навпроти. Чужий і свій — одночасно. Колись він був центром мого жіночого щастя, яке тепер сприймається як невід’ємна частина минулого, але водночас далекого, туманного й уже неважливого, ніби ні. Він — «було», у рамки «є» не входить. «Ще два роки тому я стогнала у тоскливому очікуванні тебе, вважаючи твої обійми рятівним кругом, а сьогодні — ні. Ніби серце перепрограмували…» Міркування й спогади накочують, але я стримуюся і не кажу їх вголос. Занадто пізно. Признаюся, я не можу з упевненістю сказати: любов минула без сліду. Надто легковажне пояснення для такого потужного, перевертаючого все з ніг на голову почуття. Просто з’явилося щось не менш могутнє, що накрило те палаюче й відводило від реальності. Розчарування? Можливо. Але я впевнена, що з часом це розчарування зробить мене відкритою для чогось нового.