Філософська й водночас смішна, сумна й разом наповнена трепетним передчуттям дива — саме такою є повість-притча ташкентського письменника Сухбата Афлатуні, опублікована у журналі «Жовтень» № 9 за 2006 рік і поставлена на сцені театру Марка Вайля «Ільхом». У село, загублене в часі й просторі, спекотне сонцем і знехтуване людською увагою, приходить новий учитель. Його появу порушує спокійне життя мешканців, і щоденні випробування людяності стають все болючішими. Найбільше тут відчувається нестача води. Вона замінює гроші у цьому забутому Богом куточку й ніби визначає моральний рівень мешканців. Вода зникла — і зменшується честь, доброта й совість. «Зло перемагає добро, бо воно сильніше, розумніше й красивіше, — каже Учитель. — Але трапляється диво, і зло зазнає поразки». І диво стає реальністю — розкидані по стінах старої лазні літери складаються у молитву, і на зневоднене, висохле село сходить благодать — потоки води, які відтепер назавжди змінять життя краю на краще.