«Додам ще, що окрім нелегкого життєвого досвіду дуже важливо — не менш важливо! — мати художнє чуття, щасливе прозріння, яке дозволяє безстрашно відсіювати і відкидати все зайве. Кожен справжній художник приходить до мистецтва зі своєю «темою», а точніше — зі своїм життям, і лише цим він і цікавий, за умови, що його життя боляче цікаве іншим. Якщо воно, вирізняючись своєю індивідуальністю, все ж збігається з багатьма іншими життями. Тому вірші про війну різних поетів не заважають один одному, не повторюють, а, можливо, лише доповнюють. А ще тут є особлива доля — «ми йдемо й ми — дівчата, схожі на хлопців». Санітарки, медсестри, санінструктори. Вчорашні школярки, які витягують поранених під вогнем із поля бою. Загальне почуття вдячності і вдячності їм, а також провини перед ними. Саме про них, про їхнє життя і смерть на війні, про їхню долю після війни — коротко кажучи, про себе — ліричні вірші Юлії Друніної. Звісно, вона пише не лише про війну. У неї є вірші про кохання, про природу. Вона бувала і на Курилах, і в Братську, і в тундрі, і в тайзі, і на Уралі, і в Поліссі. У неї багато віршів про дорогий її серцю східний Крим. Різноманітні рядки, натхненні закордонними подорожами і враженнями. Але всі ці, навіть наймирніші і найспокійніші, вірші ніби освітлені тим полум’ям — полум’ям скромного вогнища, сплющеної гільзи-курильниці, вибуху снаряда, фронтового пожежі. Від грізного відблиску нікуди не дітися…»